На саму думку, що чужі стали б на перешкоді, пішли б проти громади, засвітилися очі.
Заговорили всі разом.
Мажуга підняв догори руку, наче голоблю.
— Чужих не пускати! Розігнати! Кілками!
Го-го! такий не пустить.
Марія сплеснула в долоні.
— Авже-ж. Як не послуха бити.
Бо вже нікуди далі, все одно пропадати. — Хоч в яму, гірше не буде. — Народ зголоднів, а ніхто не подбає, їсти ніхто не дасть. — А не дасть. Як хочеш їсти — пий воду… — Ззів півбіди та й напийся води… — Один роскошує, а другий… Старша біда, як роскіш. — Озуть пана у постоли…
Однак поволі уява Панасова в'яла, наче хробак точив її. Де-де? Хіба так легко змагатись з паном!
Пан не хотів вже взувать постоли, не хтів сам жати Він знов був сильний та хитрий ворог, з яким трудно було боротись, який все переможе. Краще далі од пана і од гріха. Хіба йому земський не вибив зуба?
Панаса ніхто не слухав.
Тоді він почав стукать ціпком.
Чого йому треба?
Ні, пана не налякаєш. Він має силу. Нажене тобі повне село і в кого ззаду було гладеньке, мережане зроблять. Тепер кричать, а тоді що? В гурті і беззубий собака лютує. Схотів один з другим голіруч їжака вбити. Не вб'єш, бо вколить.
Стара хазяйка знов прикрутила лямпу. Коли там що буде, а гас дорогий.
Іван Короткий хтів знати, чи всі підписались.