Стара Кандзюбиха пропхалась крізь натовп і обережно зменшила у лямпі світло.
Справді, що буде, як пан не пристане?
Чоловік з Ямищ помовчав хвилинку, глянув навколо й одрубав:
— А не пристане, то забастовка.
Марія сплеснула в долоні.
Забас-тов-ка! Господи милосердний!
Панас Кандзюба хитнувся вперед, немов верба од вітру.
— Забастовка? Як саме?
— А так. Пан кличе косити — добре, карбованця в день. Не хочеш — коси собі сам. Ніхто на роботу не вийде. Настали жнива — давай нашу ціну; незгода — назувай сам постоли та й гайда з серпом на поле.
— Ха-ха! От ловко!
Сміх розкотився по хаті, з кутка в куток. Цілі ряди коливались од нього. Сміх косив наче та клав людей в покоси. Пан в постолах! Ха-ха!
Півтора-Лиха впрів навіть од тої уяви: його лисина, зрошена потом, ловила й переливала блиск лямпи. Пан в постолах!..
Чоловік з Ямищ все говорив.
Перед очима в Панаса невідступно стояла кумедна постать гладкого пана в постолах сама серед поля, невміла і безпорадна. І не легка веселість грала в Панасовім серці, а давня мужича зненависть, що нарешті знайшла своє слово.
Озуть пана у постоли!
У цьому слові була ціла картина, роскішний план, справедливість людська й небесна.
Озуть пана у постоли!..
Але як це зробити?
Ба, як це зробити? Пан не дурний. Свої не схочуть, чужих покличе. Панське все зверху.
