«Не журися… поділять… поділять»…
Думи про землю будили Маланку по ночах.
Вона прокидалась, вся зрошена потом, трівожна. Їй раптом здавалось, що це неможливе. Не оддасть свого добра багач мужикові ніколи. У нього гроші, у нього сила, а що в мужика? Чотирі кінці — руки та ноги. Нічого з того не вийде, все буде, як було; до-віку буде убогий на чужім марнувать свою силу, до домовини не зазнає Маланка кращої долі, зносить Гафійка красу і літа по наймах, зчорніє, зів'яне на чужій праці, як її мати. Тільки й землі твоєї буде, що лопатою згорнуть на груди.
Холодним потом обливалась Маланка, вся терпла і гострим оком вдивлялась у пітьму, наче питала: як буде? Але ніч темна, сліпа і глуха: вона вміє тільки мовчати. Тим часом сподом, потай од холодної думки, ворушилася тепла, маленька і доба. Вона щось шепотіла Маланці і вела за собою на поле.
Хвилює на сонці нива — та божа постіль, льон процвітає синьо, сказав би — небо задивилось в озерце, на сіножаті — віз. Гафійка годує дитину, а друге біля Маланки: «бабо»!.. І все те, родюча нива, віз, коні, кубло, — все те своє, рідне, з серцем зрослося. «Що ж це я вбралась сьогодні у сап'янці червоні, наче у свято… бач, процвітають на ниві, неначе мак»…
Вранці Маланка — кого стріла — питала:
— Не знати: будуть землю ділити?
Ковалиху — і ту зачепила.
— Чули, серце, скоро землю нам мають давати…
— А як же, Маласю, чула. А як же. Тільки в людей і розмови, одним тільки живуть, одним і дишуть. Мій ще з зими купив у пана одну деся-
