святках, високий комин ґуральні дихнув клубами диму і з колишніх руїн сахарні, розлігся по-над селом свисток.
Андрій зірвався з місця. Він нахилився вперед, витягнув шию і ловив вухом той клик «машини» довго, уважно, наче боявся пропустити з нього хоч одну мить.
Потому обернувся до жінки, весь сяючий, з впрілим одразу чолом:
— Чуєш, Маланко?
Маланка чула.
— Це тобі не земля, що буцім мають ділити… Це тобі, «панє добродзєю», не жарт, а ґуральня…
Маланка зітхнула. Вона тільки глянула на свої чорні та сухі руки, що просили иншої праці, і почула, як її мрії впали глибоко, аж на дно серця.
Того ж таки вечора Андрій пішов на нічну зміну.
Хоч од м'ясниць, як оженився Прокіп, небагато часу минуло, але Гафійці здавалось, що Прокіп виріс і навіть постарів. Він стояв перед нею і говорив, а вона оглядала його широкі плечі, спокійне лице, на якому несподівано якось виросла борода і осіла чоловіча повага. Їй здавалось, що його сірі, трохи холодні очі дивились не нат на неї, а в середину, в себе, і через те слова були міцні та повні, наче добре зерно. Вона теж чула, що багачі сердиті на нього.
— Найбільше лютує на мене Підпара. В неділю кричав на сході, — таких, як Кандзюба, в Сибір. Завів ґазети, книжки голоті читає: бунтує народ. Бомажки розкидає. А сам, як стріне,
