чив на власні очі. Не сам Хома, прикажчик казав. Вуси ще білішими стали на червонім виду і очі лізли на верх. Маланка низала плечима, але вдягла кожушанку і побігла до двору. Тепер це вже її справа. Панич Льольо мусить найняти Андрія, вона ж в них служила, вона робила на них. Маланка довго кашляла в кухні, поки нарешті вийшов панич. Ну, панич як панич, пожартував трохи з старої, але Андрія найняв. До прикажчика в поміч.
Це була велика радість. Тепер вже що-дня палав у печі веселий огонь, смачно пахло борщем або галушками, і коли Андрій смерком вертався до хати, свіжий од вітру, з духом морозу у всіх складках одежі, Маланка старалась догодити йому, і повага хазяйки була у всіх її рухах.
По вечері Андрій присувався до печі і виймав люльку. Червоний жар кліпав до нього синявим оком, моргав, стріляв зірками і загортався нарешті на ніч в кожух сірого попелу. Гафійка греміла ложками, хлюпала літеплом, а Маланка, заклавши руки, побожно слухала оповідання про те, скільки привезено цегли, яке й чому забраковано дерево, що прикажчик нічого не розуміє, і коли б не Андрій, не було б діла.
З весною, коли розпочались справжні роботи, розмови ставали більш ріжнобарвні й розростались. Андрій був, як у гарячці. Йому здавалось, що все йде дуже помалу, що будуванню кінця не буде. Це була його ґуральня, це він ставив її, і навіть Маланка, заметавшись його настроєм, часто бігала дивитись, як посувалась робота. Вона навіть забувала свої мрії про землю і жила з Андрієм одним життям.
Нарешті одного дня, так щось по зелених
