Годі себе дурити. ҐНа що знімаєшь? Настане весна — лани засієшь». Це Андрій так впік у живе.
Сухі губи в Маланки стиснулись од болю на саму згадку.
Їх троє — а всім судилась однакова доля. Холод і голод, і безнадія. Днями сиділи в нетопленій хаті і не варили страви. Світили ненависним оком, кусались крівавим словом. Як звірі. Щоб не замерзнуть, Андрій нишком по ночах рубав по шляху верби, або розбірав стріху в сусідніх порожніх будинках. Як-би не совість — крав би. Потому залізла колька у груди, вчепився кашель. Печінки вивертало, по ночах ніхто спати не міг. Навкруги порожньо, сумно, Гафійка ходить, немов черниця. Мовчить, нічого не каже. Хіба Маланка і так не знає?
— Бач, книжки носить… Як би пішла за нього, читали б разом.
— Облиште, мамо.
— На кого чекаєш? На Гущу? Бачиш, біда. Батько не багато заробить, я немічна, зчорніла од праці — та що з того? А Прокіп…
Ах, як це нудно, як нудно все одно чути!..
— Ви не журіться, мамо. Я піду в найми.
Маланка прикусила язика.
— До двору наймуся. Або до Підпари, — він, кажуть, шукає дівки.
Очі в Маланки стали налякані, круглі. Щось промайнуло на мить перед ними, давнє, напівзабуте. Вона підняла руки, наче хотіла його одігнати.
— Мовчи вже краще.
— Їй богу…
Тоді Маланка раптом розм'якла. Що там журитись, коли все йде на краще. От перебудуть зиму, весна не за горами. Андрій паневне най-
