снігу, сміялись до стосів цегли, до прикажчикової бороди, сивої од морозу. Тепер, «панє добродзєю», вже пустять пару… Не буде чоловік з голоду гинуть, а як-же… — прийде термін — бери готові гроші. Так, так, Маласю, от тобі й «фабрикант»…
— Що, Хомо, буде? А бач, а бач…
Але на Андрія шипіли з Хоминих очей зелені гадючки.
— Чого радієш? Гадаєш, вони горілку гнать будуть? Кров з тебе гнатимуть, а не горілку. Хліба схотів? А горба не заробиш? Гляди! Кому черево наросте аж вище носа, а тобі жили тягтиме, пропади воно прахом…
— Чекайте, Хомо…
— …бодай би взялось вогнем та розвіялось попілом разом з людською кривдою…
— Чекайте ж бо, Хомо…
— Чого чекати? Він дума — ґуральня. Домовину тобі готують, чотирі дошки та яму. Та й вже.
— А які ж бо ви, Хомо…
Але Ґудзя годі було спинити. Він гнав, наче з горба.
— От взяв би — р-раз, р-раз, — розвалив би к бісовій мамі, зрівняв би з землею, щоб і пам'ять пропала на віки вічні…
Хома махав руками і тупав ногою. Кожна зморшка на безвусому виду скакала у нього і видко було, як під старою свиткою корчилось тіло, наче пружина.
Андрій з ляком дивився на Ґудзя. Він навіть язика забув у роті.
Що це з Хомою? І що він каже? Треба ж із чогось жити… Хіба краще отим, що крутяться на латочці поля і не зберуть, буває, навіть насіння? Або тому, що закопає силу у панські лани, а
