ноги рішучо, злісно, як говорив, а сніг розкидав, наче коняка. Андрій голосно сапав, його очі бігли кудись наперед, назустріч мурованим стінам, що, здавалось, уже тремтіли від живого робочого руху, уже бухали з коминів димом.
«На цей раз Хома не дурить», калатало серце в Андрія.
Йшли безлюдним селом, засипаним снігом, мов глухим лісом, який швидче хотілось минути, щоб побачить простори.
Коли ж нарешті на горбку перед ними зачорніли руїни сахарні, Андрій виразно на мить побачив дими, почув знайомий гомін. Правда, дими враз щезли, зате біля сахарні роїлась купа людей і чорніли підводи.
— Куди біжиш? Постигнеш…
Андрій одмахнувся рукою. Ет, що там тепер Хома… Він бачив уже валку саней з колодами, брусами, повні лубки червоної цегли, немов миски ягід, волохатих коней, закутаних у власну пару, зігнуті спини, підняті пуги… Ньо… Вйо!.. Соб-соб!..
На подвір'ї стояв прикажчик і серед криків та зойку приймав матеріял.
Андрій бігав од саней до саней, обмацував дерево, стукав по цеглі, заглядав кожному в очі, немов питався, чи правда? Перед прикажчиком зняв шапку і довго мовчки стояв.
Підійшов до Хоми й осміхнувся.
— Буде?.
— А буде….
— Ґуральня?
— Та-же казав.
Споловілі, зеленкуваті очі Андрія блищали, як лід, що тане на сонці. Вони пестили чорні, задимлені стіни сахарні, круглі, жовті колоди на білім
