пець років двадцяти чотирьох, родом, як він казав, з П'єдраіти.
Те саме спитав Дон-Кіхот і в другого галерника, але той не промовив ні слова, такий він був сумний та журний. Замість нього відповів перший:
— Він, сеньйоре, іде через канарку, тобто за музику й співи.
— Що таке? — спитав Дон-Кіхот. — Хіба за музику й співи теж засилають на галери?
— Так, сеньйоре, бо немає нічого гіршого, як співати в лихій годині.
— Я чув, що той, хто співає, тугу розвіває.
— А тут якраз навпаки — хто поспіває хоч раз, завжди плакатиме.
— Нічого не розумію, — сказав Дон-Кіхот.
Але один з конвойних пояснив:
— Співати в лихій годині, сеньйоре рицарю, у цих людей значить признатися на тортурах. Цього грішника катовано, і він признався в своїх злочинах, що крав худобу, а за це його засуджено на шість років на галери, не згадуючи двохсот канчуків, які він дістав окремо. Він завжди журиться і ходить смутний, бо всі оці злодії поводяться з ним дуже погано, ображають його, зневажають і мають ні защо, бо він, бачите, признався, а не спростовував обвинувачень. Вони кажуть, що в слові „ні“ стільки ж складів, як і в слові „так“, і що злочинець мусить бути щасливий, коли його життя й смерть залежать тільки від його власного язика, а не від свідків та доказів. І, на мою думку, вони не дуже помиляються.
— І на мою теж, — сказав Дон-Кіхот. Під'їхавши до третього галерника, він спитав його те саме, що й двох перших, і той відразу ж дуже зухвало відповів:
— А я йду, сеньйоре, до гурап тому, що мені бракувало десятьох дукатів[1].
— Я охоче дам вам двадцять, аби звільнити вас від незручностей, що чекають вас, — сказав Дон-Кіхот.
— Це нагадує мені, — відповів галерник, — людину, яка,
——————
- ↑ Золота монета.
70
