закони занадто суворі, бо не дозволяють навіть обмінювати ослів, але я хотів би знати, чи можна обміняти збрую?
— Про це я напевне не знаю, — відповів Дон-Кіхот, — і тому, поки довідаюся краще, дозволяю тобі обміняти її, якщо вона тобі конче потрібна.
Санчо, діставши дозвіл, негайно ж скористався ним і прибрав свого осла, як лялечку.
Після цього вони доїли решту харчів, попили води з струмка, а коли їхній гнів та смуток розвіялись, посідали на свої тварини й навмання рушили далі дорогою, яку обирав Росінант, керуючи волею свого пана й осла, що завжди плентався за ним у добрій згоді та приятельстві. Отак вони знову виїхали на шлях і поїхали ним без якогось певного наміру.
Дон-Кіхот підвів очі й побачив, що шляхом, яким вони їхали, ідуть пішки чоловік з дванадцять, нанизані, наче намисто, на великий залізний ланцюг, усі з кайданами на руках. Поруч них їхали два вершники, озброєні кремінними рушницями, а двоє йшли пішки, з мечами та шпагами. Санчо Панса, помітивши їх, сказав, що то каторжники, королівські раби, які йдуть на галерну роботу[1].
— Як то раби? — спитав Дон-Кіхот. — Чи можливо ж, щоб король присилував когонебудь?
— Я й не кажу цього, — відповів Санчо. — Я кажу тільки, що цих людей за їхні злочини засуджено на галери, і вони йдуть туди з примусу, щоб служити королю.
— Значить, — продовжував Дон-Кіхот, — хто б то не був, а ці люди йдуть, або їх навіть ведуть, не з власної волі, а з примусу.
——————
- ↑ Галери — судна, що рухались з допомогою весел. Веслярами звичайно були або засуджені, або полонені.
68
