одні двері, ту ж мить відчиняються другі. Я згадую це, бо не встигли ще зачинитися за нами двері попередньої пригоди, як доля відчиняє нам нові, за якими нас чекають ще кращі пригоди; і я сам буду винен, якщо не ввійду в них. Як не помиляюся, назустріч нам їде хтось із шоломом Мамбріна на голові, а з цього приводу я дав відому тобі присягу.
— Придивіться ж краще, що ви кажете, ваша милость, і ще краще, що робитимете, — мовив Санчо. — Я міг би навести вам такі докази, що ваша милость побачили б свою помилку самі.
— Як можу я помилитися, зрадливий боягузе? — сказав Дон-Кіхот. — Хіба ж ти не бачиш рицаря, що їде проти нас на сірому в яблуках коні й має на голові золотий шолом?
— Те, що я бачу, — відповів Санчо, — це простісінька людина на ослі, сірому, як і мій, а на голові в неї справді щось блискуче.
— То ж і є шолом Мамбріна, — сказав Дон-Кіхот. — Стань осторонь і залиш нас з ним віч-на-віч. Ти побачиш, як я, не кажучи й слова і не гаючи часу, зразу використаю пригоду й відберу шолом, якого я так жадав.
— Я й сам подбаю про те, щоб бути осторонь, — сказав Санчо.
Насправді ж і кінь, і шолом, які вбачалися Дон-Кіхотові, були ось чим. В цих місцях було два села — одне таке мале, що в ньому не було ні аптеки, ні цирульника, а в сусідньому була й аптека, і цирульник, які обслуговували й менше село. Цього дня цирульникові довелося їхати туди, щоб пустити кров одному хворому, а декому поголити бороду, і для цього він віз із собою мідний таз для гоління. Долі заманулося, щоб пішов дощ, і цирульник, прикриваючи свій новий капелюх, одяг на голову добре вичищений таз, і він сяяв на півмилю навкруги. Їхав цирульник на сірому ослі, як і казав Санчо, а Дон-Кіхотові привидівся сірий у яблуках кінь, рицар і шолом,
65
