людина, що заглибилась у думки. Побачивши його сумну постать, Дон-Кіхот сказав:
— Знай, Санчо, що одна людина не буває більша за іншу, якщо не вчинить чогось більшого. Всі бурі, які ми перебули, запорука того, що швидко розгодиниться, і справи наші покращають. Неможливо, щоб лихо чи добро тривало занадто довго. Отож, якщо недоля довго переслідує нас, значить, доля вже близько. І тобі не слід журитися з мого нещастя, бо тобі воно не болить.
— Як то не болить? — крикнув Санчо. — Хіба той, кого вчора підкидали на ковдрі, не син мого батька? А хіба торбинки, де було все моє добро, належать не мені, а комусь іншому?
— А що? У тебе немає торбинок, Санчо? — спитав Дон-Кіхот.
— Та немає, — відповів Санчо.
— Виходить, у нас немає чого попоїсти сьогодні.
— Не було б, коли б на цій леваді не росли трави, на яких ви, казали, знаєтесь і які звичайно стають за їжу таким нещасним мандрівним рицарям, як ваша милость.
— А втім я бажав би тепер з'їсти, і якнайскорше, хліба та пару копчених оселедців, ніж усі трави, описані Діоскорідом і навіть з коментаріями доктора Лагуни[1], — відповів Дон-Кіхот. — А тимчасом, мій добрий Санчо, сідай на свого осла і рушаймо далі.
— Хай так, якщо цього хоче ваша милость, — сказав Санчо. — Їдьмо звідси і пошукаймо, де б переночувати. Тільки дай боже, щоб там не було ні ковдр, ні тих, хто підкидає на ковдрах, ні всяких примар чи зачарованих маврів; під три чорти їх усіх!
— Проси цього у бога, сину, — відповів Дон-Кіхот, — і веди мене, куди хочеш. Цього разу я доручаю тобі пошукати помешкання. А поки дай свою руку і помацай, скількох зубів бракує мені у верхній щелепі з правого боку, бо там я відчуваю біль.
——————
- ↑ Діоскорід — грецький лікар I ст. нашої ери; твір його про ліки переклав у XVI ст. іспанський лікар Лагуна.
63
