йшов до Дон-Кіхота і, побачивши його в дуже поганому стані, а, проте, при пам'яті, сказав:
— Хіба не казав я вам, сеньйоре Дон-Кіхот, що те, на що ви нападали, це тільки отари?
— От як цей злодій чарівник уміє зміняти та перевертати речі! — промовив Дон-Кіхот. — Тобі слід знати, Санчо, що такі, як він, дуже легко вміють примусити нас бачити те, що їм хочеться. Мій ворог, який переслідує мене через заздрощі до слави, яку я здобув би після цієї битви, обернув військо на отари овець. Щоб переконатися в цьому, Санчо, сідай на свого осла і обережно поїдь слідом за ними. Ти побачиш, що трохи віддалік вони знову стануть такими, якими були перед цим; перестануть бути вівцями та баранами й обернуться на людей, яких я тобі описав раніш. Але не від'їзди зараз, бо мені потрібна твоя допомога й заступництво. Підійди і подивись, скількох зубів мені бракує, бо, здається, їх не залишилось ні одного.
Коли Санчо підійшов і мало не всунув очі прямо йому в рот, бальзам якраз подіяв на шлунок Дон-Кіхота: він, мов із рушниці, викинув усе, що в ньому було, просто на бороду жалісливого зброєносця.
— Ой, лихо! — крикнув Санчо, — що ж це таке зо мною трапилось? Мабуть, цей грішник уже конає, бо починає блювати кров'ю.
Але трохи згодом він з кольору, смаку та запаху розібрав, що то була не кров, а бальзам з бляшанки, і його так занудило, що він блюнув прямо на свого пана, і обидва вони зробилися поцяцьковані. Підбігши до осла, щоб узяти з торбинок чим витертися та чим лікувати Дон-Кіхота, Санчо не знайшов торбинок і трохи не збожеволів. Він знову прокляв себе і вирішив у душі покинути свого пана й повернутися додому, хоч би це й коштувало йому плати та надій на губернаторство на острові, обіцяному Дон-Кіхотом.
Тимчасом Дон-Кіхот підвівся і, затуливши рукою рота, щоб не втратити останні зуби, у другу взяв вуздечку Росінанта, який не відходив від нього (такий був вірний та ввічливий), і попрямував до свого зброєносця, що стояв, схилившися грудьми на осла і підперши щоку рукою, як
62
