моєму батькові, що породив мене на світ! Яке божевілля! Дивіться ж, там немає ні велетнів, ні рицарів, ні котів, ні щитів з девізами чи без них, ні блакитних, ані чортових шоломів. Що ж це він там робить, лихо мені грішному! Ці вигуки не спинили Дон-Кіхота; він скакав галопом, примовляючи:
— Сюди, рицарі, що йдете та б'єтесь під прапором відважного імператора Пентаполіна Закачані Рукава! Ви побачите, як легко помщусь я над його ворогом Аліфанфароном Трапобанським.
Кажучи так, він урізався в середину отари й почав штрикати овець своїм списом так відважно й завзято, наче вражав своїх смертельних ворогів. Чабани й хазяї, які йшли за отарою, гукали йому, щоб він нього не робив, а побачивши, що їхні слова не впливають, зняли з поясів рогатки и почали частувати його вуха камінням з кулак завбільшки. Дон-Кіхот, не зважаючи на них, стрибав у всі боки та вигукував:
— Де ти, пихатий Аліфанфарон? Ходи до мене, я хочу сам-на-сам спробувати твою міць та вкоротити тобі віку, караючи за те, що ти вчинив відважному Пентаполінові Гарамантському.
В цю хвилину здорова річкова галька влучила йому в бік і ввігнула два ребра. Відчувши страшенний біль, Дон-Кіхот вирішив, що його або вбито, або дуже поранено, і, згадавши про бальзам, витяг бляшанку й почав переливати його в шлунок. Але перше, ніж він устиг проковтнути стільки, скільки йому здавалося досить, наспіла друга галька, розбила дощенту бляшанку і заразом вибила йому три чи чотири зуби та покалічила два пальці на руці.
Обидва удари були такі міцні, що бідний рицар упав з коня. Чабани, підійшовши ближче й думаючи, що вбили його, швиденько позбирали забитих овець — а їх, виявилось, було семеро — зігнали докупи свою отару і зникли.
Санчо тимчасом стояв на горбку, дивлячись на безглузді вчинки свого пана, і рвав собі бороду, проклинаючи час і місце, на якому доля звела їх. Побачивши, що Дон-Кіхот упав, а чабани пішли, він зійшов з горбка, піді
61
