тартезійських долинах з розкішними пасовищами; ті, що безтурботно живуть на єлісейських полях Хереса; заможні ламанчці з вінками із стиглого колосся на голові; вояки, закуті в залізо, нащадки стародавніх готів; ті, що купаються в Пісуердзі, уславленій за повільність своєї течії; ті, що пасуть свої отари на обширних лугах покрученої Гвадіани, знаменитої своїми зникливими водами; ті, що тремтять з холоду в лісистих Пірінеях і на білих верхогір'ях височенних Апеннін. Одне слово, всі народи, яким дає притулок і яких годує Европа.
Скільки провінцій він згадав, скільки назвав націй, з дивовижною швидкістю додаючи властиві кожній з них прикмети! І все то були відомості, взяті з його брехливих книжок.
Санчо Панса пильно й мовчки прислухався до його слів і раз-у-раз крутив головою, приглядаючись, чи не побачить котрогось із тих рицарів чи велетнів, що називав його пан. Не побачивши нікого, він сказав кінець-кінцем:
— Хай їм чорт, сеньйоре, бо ніхто ж із них не з'являється — ні людина, ні велетень, ні рицар; принаймні, я їх не бачу. Чи не зачаровані вони, часом?
— Як можеш ти таке казати? — відповів Дон-Кіхот. — Хіба ж ти не чуєш іржання коней, звуків фанфар та бою барабанів?
— Я нічого не чую, окрім бекання овець та баранів, — сказав Санчо.
Та воно так і було, бо отари вже досить наблизилися.
— Страх охопив тебе, Санчо, — відповів Дон-Кіхот, — і не дає тобі ні чути, ні бачити нічого в справжньому вигляді, бо один з наслідків переляку є плутанина чуттів. А через це речі здаються нам не такими, якими вони є справді. І коли ти так лякаєшся, то стань осторонь. Мене самого буде досить, щоб дати перемогу тій стороні, якій допомагатиму.
Кажучи так, він ударив шпорами Росінанта, обпер спис на стремено і блискавкою з'їхав з горбка, а Санчо тимчасом репетував і гукав йому навздогін:
— Верніться, ваша милость, сеньйоре Дон-Кіхот! Їйбогу, ви нападаєте на баранів та овець! Верніться, лишенько ж
60
