бенедиктинці[1], верхи на мулах, мало не з верблюдів завбільшки, з масками від пилюги на обличчях і з зонтиками в руках. Трохи позаду їхала карета, оточена чотирма чи п'ятьма вершниками, а ще позаду йшли пішки два погоничі, ведучи мулів, на яких сиділи монахи. Як потім виявилося, в тій кареті їхала одна жінка з Біскайї. Вона прямувала до Севільї, до свого чоловіка, призначеного на високу посаду в Індії. Монахи подорожували окремо і цілком випадково зустрілися з нею в дорозі.
Побачивши їх, Дон-Кіхот зразу ж сказав своєму зброєносцеві:
— Або я помиляюся, або ми натрапили на таку пригоду, якої ніколи ще не бачили. Ці темні постаті, безперечно, якісь чарівники, що везуть у кареті вкрадену десь принцесу, і я мушу докласти всіх зусиль, щоб звільнити її.
— Це буде гірше за вітряки, — сказав Санчо. — Ви ж дивіться, сеньйоре, то брати ордену святого Бенедикта, а карета, певно, належить якомусь подорожньому. Прошу вас, придивіться раніш, щоб не наробити лиха.
— Я вже казав тобі, Санчо, — відповів Дон-Кіхот, — що ти мало розумієшся на рицарських справах, і зараз ти побачиш сам, що це правда.
Кажучи це, він поїхав уперед, зупинився посеред дороги, якою мали проїхати монахи, і, коли вони наблизились так, що могли його чути, голосно сказав:
— Звільніть зараз же вкрадену принцесу, яку везете в кареті, чортячі потвори, або готуйтеся вмерти на цьому ж таки місці за ваші брудні вчинки.
Монахи спинили мулів і, дивуючися з постаті Дон-Кіхота і його слів, відповіли:
— Сеньйоре рицарю, ми зовсім не чортячі потвори, а брати з ордену святого Бенедикта, їдемо в своїх справах і не знаємо, чи є в кареті якась полонена принцеса.
— Мене не підманите чемними словами, бо я знаю вас, зрадливі пройдисвіти, — відповів Дон-Кіхот і, не чекаючи далі, наставив на найближчого монаха свій спис так ша-
——————
- ↑ Назва монашеського об'єднання у католиків.
36
