— Придивіться краще, ваша милость, — сказав Санчо, — те, що вам здається велетнями, це звичайнісінькі вітряки, а їхні руки, як ви кажете, — то крила: їх крутить вітер, а вони крутять жорна.
— Зразу видно, що ти не маєш рицарського досвіду, — відповів Дон-Кіхот. — А втім, це — велетні, і якщо ти боїшся, стань осторонь та дивись, поки я битимуся з ними в лютому й нерівному бою.
З цими словами він стиснув шпорами боки Росінанта, аж ніяк не зважаючи на репетування свого зброєносця, який увесь час кричав йому навздогін, що то вітряки, а не велетні. Та Дон-Кіхот, певний, що то величезні гіганти, не чув криків Санча, не бачив, що то таке, хоч був коло самих млинів, і, кидаючись на вітряки, гукав на повний голос:
— Не тікайте, підлі й гидкі створіння, бо на вас нападає один тільки рицар.
На той час знявся вітрець, і крила вітряків почали рухатися. Побачивши це, Дон-Кіхот гукнув:
— Ви мене знатимете, хоч би у вас було стільки рук, як у велетня Бріарея[1].
Кажучи таке і від щирого серця доручаючи себе своїй сеньйорі Дульсінеї та просячи її допомогти йому в такій важкій пригоді, він метнувся до вітряків і встромив спис в крило найближчого з них. Вітер зміцнів, дужче повернув крило і потрощив спис, а їздця разом із конем шпурнув геть у поле. Санчо Панса, під'їхавши на ослі, щоб допомогти нашому рицареві, побачив, що той не має сили ворухнутись через великий удар, що він дістав, покотившись із Росінантом.
— Боже мій, — сказав Санчо, — чи ж не попереджав я вашу милость? Хіба ж не видно було, що то вітряки, кожному, у кого в голові немає таких самих вітряків?
— Мовчи, друже! — відповів Дон-Кіхот. — На війні, як ніде інде, речі зазнають постійної мінливості. Я гадаю, та воно так і є, що чарівник Фрестон, який украв у мене бібліотеку та книжки і важким духом дихає на мене,
——————
- ↑ Міфічний велетень з рицарських романів, що мав кілька рук.
33
