бом, як і минулої ночі, тобто куди більше коштом кори букових дерев, ніж на шкоду своїй спині, яку він оберігав так, що удари батогом неспроможні були б зігнати й мухи, якби вона сиділа на ній.
Обдурений Дон-Кіхот лічив удари й не пропустив жодного, підрахувавши, що разом з батогами минулої ночі вони становлять три тисячі двадцять дев'ять. Здавалося, сонце встало раніше, щоб бачити цю жертву, і під його світлом вони поїхали далі.
Дон-Кіхот нетерпляче чекав дня, сподіваючись натрапити по дорозі на свою сеньору Дульсінею в її справжньому образі. Цілий день він раз-у-раз підходив до кожної жінки, які зустрічалися дорогою, і пильно придивлявся, чи то не Дульсінея Тобоська, бувши певен, що обіцянки Мерліна не можуть бути брехливі. З такими думками та бажанням з'їхали вони на горбок, звідки видно було їхнє село, і Санчо, тільки побачивши його, став навколішки й промовив:
— Розплющ свої очі, сподівана батьківщино, і глянь на свого сина Санча Пансу, що повертає до тебе, хоч і не який багатий, але дуже вибитий батогами. Візьми в обійми і прийми також свого сина Дон-Кіхота, що був переможений чужою рукою, але й сам переміг себе; а це, як він мені каже, найбажаніша перемога. Я везу з собою гроші, і хоч мені й дали добрих батогів, зате я добре проїхав верхи.
— Кинь ці дурниці, — сказав Дон-Кіхот, — та вступимо правою ногою в наше село. А там ми вже дамо волю своїй уяві й складемо план пастушого життя, яким маємо жити.
В'їжджаючи в село, Дон-Кіхот побачив, що коло однієї клуні сперечаються два хлопці; один з них казав другому:
— Не турбуйся, Перікільо, однаково ти її не побачиш усе своє життя.
Почувши таке, Дон-Кіхот звернувся, до Санча й мовив:
— Чи чув ти, друже, як цей хлопчисько сказав: „ти не побачиш її все своє життя”?
— Ну, добре, — відповів Санчо, — а нам яке діло до того, що він каже?
— Як? — відказав Дон-Кіхот. — Хіба ж ти, не бачиш, що ці слова, коли їх пристосувати до моїх намірів, свідчать про те, що я ніколи не побачу Дульсінеї?
326
