них свиней, бо тепер він уже знав, хто вони такі. Але Дон-Кіхот одповів йому:
— Кинь їх, друже! Ця ганьба — кара за мої гріхи. Небо справедливо карає переможеного мандрівного рицаря тим, що його жеруть шакали, жалять оси й толочать свині.
— То це, певне, теж кара небесна, — мовив Санчо, — що зброєносців переможених рицарів кусають мухи, їдять воші й катує голод. Якби ми — зброєносці — були сини рицарів, яким служимо, або близькі їхні родичі, то воно, може, було б і нічого, що за їхню провину нас карають аж до четвертого коліна. Але що ж спільного у Пансів з Кіхотами? Тепер влаштуємося зручніше та доспимо ту невеличку частину, що лишається від ночі. А там почне світати, і все піде на краще.
— Спасибі, Санчо, — відповів Дон-Кіхот, — бо ти народився, щоб спати, а я — щоб пильнувати. Під той час що лишається до ранку, я дам волю моїм думкам і висловлю їх чудовими віршами, які я вночі, без твого відома, склав у своїй голові.
— По-моєму, — мовив Санчо, — думки, що породжують вірші, — маловажні. Віршуйте ж, ваша милость, скільки хочете, а я спатиму, скільки зможу,
І, звившися на землі клубком, він заснув міцним сном.
Настав день, і сонце промінням своїм торкнулося очей Санча. Той прокинувся, полежав трохи, глянув на розгром, що його вчинили свині в його запасах, і вилаяв череду та ще декого. Нарешті, обоє рушили далі в розпочату подорож.
Переможений і гнаний долею їхав Дон-Кіхот додому, засмучений тим, що Санчо не бичує себе і тим самим не знімає чар з Дульсінеї.
— Санчо, друже, — звернувся до нього Дон-Кіхот, — щиро
——————
322
