дати на в'ючне сідло. А що в цім випадку завинила ваша милость, то й карайте самого себе і не посилайтесь ні на кволість Росінантову, ні на мої ніжні ноги, і не вимагайте, щоб вони йшли більше, ніж треба.
За такими розмовами минув цей день та ще чотири, і ніщо не ставало їм на перешкоді.
Якщо багато думок непокоїли Дон-Кіхота перед тим, як його скинуто з сідла, то ще більше їх непокоїли його після падіння.
— Слухай, Санчо, — мовив Дон-Кіхот, звертаючись до вірного зброєносця, — ти не бичуєш і не караєш свого тіла (хай його вовки з'їдять!) та вважаєш за краще зберегти це тіло для черви, ніж зняти чари з бідної сеньйори Дульсінеї.
— Сеньйоре, — відповів Санчо, — правду сказати, я зовсім не розумію, як це я, лупцюючи себе, можу здіймати чари. Це однаково, що сказати: „коли у вас болить голова, помажте собі коліно“. Принаймні, я можу заприсягтись, що ні в одній історії про мандрівних рицарів, хоч скільки їх читала ваша милость, не сказано, що можна зняти чари бичуванням. Але будь-що-будь, а я надаю собі батогів, коли мені буде охота й вільний час.
Так розмовляючи, вони доїхали до того місця, де їх потолочили бики, і Дон-Кіхот, пізнавши його, сказав Санчові:
— Ось лука, де ми спіткали гарненьких пастушок та бравих пастухів, що хотіли поновити й наслідувати пастушу Аркадію. Це — нова й розумна думка, і, наслідуючи її, я хотів би, Санчо, щоб ми обернулися на чабанів, принаймні, на той час, що я мушу провести насамоті. Я куплю кілька овечок і все, що чабанам треба; я зватимуся пастухом Кіхотісом, a ти — пастухом Пансіно. Ми блукатимемо по
318
