— Я не знаю про думки.
Почувши це, всі були вражені, а особливо тому, що ні в кімнаті, ні коло столу не було ні однієї людини, яка могла б відповісти.
— Скільки нас тут? — знову спитав дон Антоніо.
І той самий голос дав відповідь:
— Ти, твоя дружина, двоє твоїх друзів, дві її приятельки, славетний рицар, що зветься Дон-Кіхот Ламанчський, та його зброєносець Санчо Панса.
Всі знову здивувались і з переляку у всіх наїжилося волосся. А дон Антоніо, відійшовши від голови, промовив:
— Мені досить цього, щоб переконатися, що мене не обдурив той, хто продав мені тебе, о, мудра голово. Нехай тепер підходить хтось інший і питає, про що схоче. Підійшов Дон-Кіхот:
— Скажи, ти, що відповідаєш, — мовив він, — чи дасть певні наслідки бичування Санча, мого зброєносця? Чи будуть зняті чари з Дульсінеї?
— Бичування Санча посуватиметься вперед поволі, — відповіла голова. — Чари з Дульсінеї будуть зняті належним способом.
— Більше я й знати не хочу, — заявив Дон-Кіхот. — Побачивши, що чари з Дульсінеї знято, я вважатиму, що враз досяг бажаного щастя.
Останній підійшов Санчо й спитав таке:
— Чи не дістану я часом, голово, другої губернії? Чи виб'юся колись із злиденного становища зброєносця? Чи побачу знову свою жінку та дітей? На це йому відповіли:
— Губернаторуватимеш у своїй хаті, якщо повернешся до неї, побачиш і жінку, і дітей, а кинувши служити, перестанеш бути зброєносцем.
— Добре! — скрикнув Санчо. — Все це міг би сказати я й сам.
— Тварюко, — розсердився Дон-Кіхот, — чого ж ти оце хочеш? Чи недосить тобі, що відповіді голови пасують до запитань?
— Так, досить, — мовив Санчо, — тільки я хотів би, щоб вона висловлювалась зрозуміліше й говорила більше.
310
