— Тобі нема чого лякатися, бо ноги та п'яти, яких ти торкаєшся й не бачиш, то, безумовно, ноги якихось злодіїв та розбійників, повішених на цих деревах. Тут є звичай вішати їх, коли їх спіймають, по двадцять і по тридцять, і це свідчить про те, що ми вже недалеко від Барселони.
Так воно й було, як він гадав. Коли розвиднілося, вони побачили, що на деревах, наче грона винограду, висять тіла розбійників.
Наступив день, і коли мертві не завдали їм страху, то перелякало їх більше як сорок живих розбійників, що враз оточили їх і по-каталонському звеліли не рушати з місця, поки приїде їхній отаман.
Дон-Кіхот був пішки, його спис стояв під деревом, Росінант був розгнузданий, і тому, бачачи себе цілком безпорадним, він узяв за краще скласти на грудях руки й схилити голову, зберігаючи себе для кращого випадку.
Розбійники кинулися до Сірого і пограбували все, що було в торбинках та в скриньці. Санчові пощастило, бо червінці герцога й ті, що він узяв із собою з дому, були заховані в поясі, який він носив на голому тілі. А проте, ці добрі люди обшукували все так добре і оглядали так старанно, що знайшли б і те, що було у нього заховане, якби на цей час не під'їхав їхній отаман.
То була поважна людина років тридцяти чотирьох на вигляд, ростом трохи вища, ніж звичайна, з смаглявим обличчям. Він приїхав на міцному коні, в панцері, з чотирма крем'яними пістолетами при боках і, побачивши, як четверо з його зброєносців (так звуть тих, що роблять такі діла) збираються обібрати Санча, звелів їм не турбувати його. Вони послухались, і цим пояс був урятований. Коли отаман помітив спис під деревом, щит на землі й Дон-Кіхота в панцері, задумливого й смутного, як самий сум, він здивувався, а потім під'їхав до нього і сказав:
— Не сумуйте, чоловіче добрий, ви потрапили до рук не якогось жорстокого Бусіріса[1], але до Роке Гінарта, в душі якого більше лагідності, ніж суворості.
——————
- ↑ Легендарний правитель Сіцілії, який убивав всіх чужоземців, що потрапляли в його країну.
301
