себе взяв. Дульсінея гине, ти живеш собі без турбот, а я помираю від сподівання. Отже, розстібай штани з доброї волі, бо я маю дати тобі на цьому відлюдді щонайменше дві тисячі ударів.
— Ну, ні, — сказав Санчо, — тихше, ваша милость, а інакше нас і глухі почують. Батоги повинні бути добровільні, а не примусові, а тепер я не маю ніякої охоти бити себе. Досить того, що я дав обіцянку катувати й мордувати себе, коли мені цього забажається.
— Тут не можна покладатись на саму твою ввічливість, Санчо, бо серце в тебе суворе, а шкіра, хоч ти й простий селянин, ніжна, — відповів Дон-Кіхот, увесь час намагаючись відстібнути Санчові штани.
Бачивши це, Санчо підвівся, кинувся на свого пана, обхопив його руками, повалив на землю і, поставивши йому на груди праве коліно, держав руками так, що той не міг ні ворухнутися, ні дихати.
— Зраднику, — сказав Дон-Кіхот, — ти повстаєш проти твого природного пана, ти ж їв його хліб.
— Ні проти кого я не повстаю, — відповів Санчо, — але допомагаю сам собі, а це теж є мій пан. Обіцяйте мені, ваша милость, що будете спокійні й не обридатимете мені зараз вашими батогами, і тоді я відпущу та звільню вас, а ні —-
Тут помреш ти, зраднику,
Ворог доньї Санчі.
Дон-Кіхот обіцяв не доторкатися й до волосинки на одежі Санча й дати на його власну волю бити себе, коли він сам того захоче. Санчо встав, одійшов далеченько і, прихилившися до дерева, відчув, що хтось торкається його голови, а коли підніс руку, намацав чиїсь ноги в черевиках і панчохах. Він затрусився й перейшов до іншого дерева, але й там трапилося те саме. Тоді Санчо зняв галас і покликав на допомогу Дон-Кіхота. Той підійшов і спитав, що з ним трапилось. А Санчо сказав, що всі дерева навкруги повні людських ніг та п'ят. Коли Дон-Кіхот помацав їх, то відразу зрозумів, у чім справа, і сказав Санчові:
300
