кинув усяку чемність і заходився напихати свій шлунок хлібом та сиром.
Свіжого ранку, що провіщав такий самий свіжий день, Дон-Кіхот і Санчо виїхали на шлях, який веде прямо до Барселони. Сталося далі, що протягом більше, ніж шести днів, з ними не трапилося нічого, гідного запису, і на сьомий день ніч застала їх у густому лісі, серед величезних дубових чи коркових дерев.
Пан і слуга позлазили з своїх тварин, притулились до стовбурів дерев, і Санчо, який добре поснідав сьогодні, зараз же ввійшов у ворота сну, а Дон-Кіхот через різні думки, які дошкуляли йому більше, ніж голод, не міг склепити очей і блукав гадками з місця до місця. То він бачив, як обернута на селянку Дульсінея стрибає та плигає на свою ослицю, то в нього в вухах лунали слова вченого Мерліна, що пояснював, як саме можна зняти з Дульсінеї чари. Його навіть брав розпач на недбайливістч свого зброєносця, бо, скільки він знав, Санчо дав собі тільки п'ять батогів — непомірно малу частину проти тієї безлічі, яку він мусів собі дати, і це нагнало на Дон-Кіхота такого суму, що він сказав сам собі:
— Александр Македонський розрубав Гордіїв вузол, кажучи: „однаково, чи розрубати, чи розв'язати“, і лишився, проте, єдиним господарем на цілу Азію. Те саме буде і з чарами Дульсінеї, якщо я битиму Санча проти його волі. Коли умовлено, що Санчо має дістати три тисячі батогів і ще скількись, то що мені до того, чи він сам битиме себе, чи його битиме хто інший? Головне, щоб він дістав їх хоч би там що.
З цими думками він зняв з Росінанта поводи, склав їх так, щоб ними можна було бити, підійшов до Санча і заходився одстібати йому шлейки, хоч, гадають, той мав одну тільки спереду, і на цім трималися його широкі штани. Але тільки він підійшов до Санча, як той одразу прокинувся і, дивлячись на нього, спитав:
— Хто це? Хто займає мене та одстібає мені шлейки?
— Це я, — відповів Дон-Кіхот, — прийшов спокутувати твою провину й заспокоїти свою душу. Я хочу побити тебе, Санчо, і хоч трохи зняти з тебе борг, що ти сам на
299
