Такі спостереження примусили Санча вернутися до осла, взяти камінь і заходитись розкопувати стіну. Через недовгий час отвір так поширився, що в нього вільно міг увійти осел, і Санчо, взявши за оброть свого Сірого, пішов печерою, шукаючи з неї виходу. Іноді він ішов у цілковитій темряві, іноді без світла, і ніколи — без остраху.
Пройшовши так близько півмилі, Санчо зауважив, що в печеру з якогось боку проходить світло, здавалося, денне. Це стало йому за ознаку, що шлях, яким він, на його думку, прямував до того світла, нарешті кінчається.
Тут кинемо його й повернемося знову до Дон-Кіхота.
Трапилося, що, виїхавши одного ранку повправлятися, Дон-Кіхот пустив Росінанта повним кар'єром, і той так близько підійшов до отвору печери, що, коли б наш рицар не потягнув щосили за поводи, він упав би в яму. Проте, Дон-Кіхотові пощастило вдержати коня і не впасти. Зацікавившись, він під'їхав ще ближче і, не злазячи з коня, зазирнув у це провалля. Роздивляючись, він почув голосний крик з ями, а почавши прислухатися пильніше, зміг зрозуміти, що хтось каже:
— Гей, там, нагорі, чи є хто, що чує мене? Чи немає там жалісливого рицаря? Хай допоможе він живцем похованому грішникові, нещасному колишньому губернаторові.
Дон-Кіхотові здалося, що це голос Санча, і, здивований та вражений, він спитав:
— Хто там унизу? Хто це скаржиться?
— Хто ж може бути і хто міг би скаржитись, як не безпорадний Санчо Панса, губернатор за свої гріхи та на своє лихо острова Баратарія, колишній зброєносець славетного рицаря Дон-Кіхота Ламанчського.
Почувши таке, Дон-Кіхот здивувався і схвилювався вдвоє більш, бо йому спало на думку, що то, мабуть, тужить душа померлого Санча, і охоплений такими гадками, він сказав:
— Заклинаю тебе всім, чим можу заклинати: скажи мені, хто ти єси? Якщо ти засмучена душа, скажи, чого тобі треба, то моє діло допомагати й охороняти всіх, хто потребує допомоги.
— Виходить, — відповіли йому, — ваша милость є, певне,
287
