себе в кров, і такі удари, що тільки мух ганяють, теж треба зараховувати. Отже, коли я помилюся в лічбі ударів, сеньйор Мерлін, знаючи все, мусить подбати про правильний рахунок і сказати мені, скільки ще не вистачає чи скільки лишку.
— Про лишок нема чого й казати, — відповів Мерлін, — бо тільки но дасте собі останнього батога, зараз же і раптом із сеньйори Дульсінеї зійдуть чари, і вона з'явиться до вас, щоб подякувати й нагородити вас за добре діло. Отже, не турбуйтеся ні про лишок, ні про нестачу.
— Тоді, — сказав Санчо, — я ладен узяти на себе цю покуту на зазначених умовах.
Не встиг Санчо закінчити свої слова, як знову заграли кларнети й гримнули незліченні постріли з рушниць. Дон-Кіхот кинувся на шию Санчові, обсипаючи його тисячами поцілунків у лоб і в щоки, а герцог, герцогиня й усі, хто при цьому був, виявляли превелике задоволення. Колісниця рушила, і вродлива Дульсінея, проїжджаючи, схилила голову перед герцогами, а Санчові віддала низенький реверанс.
Тимчасом заходив веселий радісний ранок. Польові квітки випростались і порозкривали свої маківки, кристалева волога струмків дзюрчала по білих і сірих гальках та несла свою данину до річок, що її чекали. Весела земля, чисте небо, прозоре повітря — кожне нарізно і все разом свідчило про те, що наступний день буде ясний і світлий. Герцоги, задоволені полюванням і тим, що їхні наміри так щасливо і вдало виконано, вирушили продовжити свої жарти, бо вони завдавали їм більше втіхи, ніж звичайна дійсність.
У герцога був дворецький, людина дуже дотепна й великий жартівник. Це він удавав Мерліна, склав вірші, доручив одному з пажів роль Дульсінеї та влаштував усі
254
