Всі три колісниці незабаром спинилися й стали неподалік, після чого стихло й рипіння їхніх коліс. І відразу ж натомість залунала надзвичайно ніжна мелодійна музика.
Мисливці наші побачили, що до них у супроводі приємної музики під'їздить колісниця, подібна до тих, що звуться трімфальними; запряжена вона була трьома парами сірих мулів, під білими полотняними попонами. На кожному мулі сиділа людина теж у білому вбранні покутника і з палаючим факелом у руках. Колісниця була вдвоє, а може й утроє більша від тих, що проїхали раніше, а по боках її й спереду їхали ще десятеро в білому, як сніг, одягові, і всі з запаленими факелами — видовище, що дивувало й одночасно наганяло жах.
На колісниці на високому троні сиділа німфа; на ній було тисяча покривал з сріблястої тканини, а незчисленні золоті пелюстки мінилися на ній та надавали всьому вбранню, якщо не розкішного, то хоч блискучого вигляду. Її обличчя було вкрите тонесеньким прозорим серпанком, і крізь нього при світлі безлічі вогнів можна було бачити, яка вона вродлива та молода. Здавалося, їй було не більше як двадцять, але й не менш як сімнадцять років; поруч неї сиділа якась постать в убранні з довгим шлейфом і з чорним серпанком на голові. Коли колісниця порівнялася з герцогом і Дон-Кіхотом, флейти й арфи на колісниці замовкли, і постать, відкинувши серпанок показала своє обличчя — обличчя самої смерті, кістляве й таке бридке, аж Дон-Кіхот нахмурився, Санчо перелякався і навіть герцоги відчули якийсь страх. Ця жива смерть підвелася й почала повільно й не дуже виразно проказувати такі слова:
Я — той Мерлін, що, як книжки казали,
Діавола собі за батька мав
(Брехня, яку і час вже ствердив),
Володар магії, монарх могутній.
249
