Санчо нехай заспокоїться, бо його осла доглядатимуть, як його самого.
З такими цікавими для всіх, крім Дон-Кіхота, розмовами вони пішли сходами й увели нашого рицаря до зали, оздобленої розкішною золотою й парчевою тканиною. Шестеро дівчат, попереджені герцогом, як поводитися з ним і що казати, зняли з Дон-Кіхота зброю і стали йому за пажів.
Коли з нашого рицаря скинули панцер, він лишився в штанах і в замшевому жилеті, сухий, довгий і витягнений; щоки його цілувалися одна з однією зсередини, і він являв собою таку дивовижну постать, що дівчата, якби не стримувались, то померли б з реготу. Знявши з Дон-Кіхота зброю, вони попросили дозволу передягти йому сорочку, але на це Дон-Кіхот нізащо не згодився, кажучи, що соромливість так само властива мандрівним рицарям, як і мужність. Він просив передати сорочку Санчові й зачинився з ним в окремій кімнаті.
Передягшись, Дон-Кіхот оперезався мечем, накинув на плечі багряну мантію, на голову надів атласну шапочку, що дали йому дівчата, і в цьому вбранні вийшов у залу. Там його зустріли дівчата з посудом для миття рук і вимили їх йому з багатьма церемоніями. Потім з'явилося дванадцятеро пажів з дворецьким на чолі, щоб запросити Дон-Кіхота до столу, де вже його чекали герцог із герцогинею.
Оточивши його з усіх боків, вони врочисто й пишно повели його до їдальні. Герцог і його дружина зустріли Дон-Кіхота коло дверей у супроводі священика. Вони сказали один одному тисячу приємностей і наприкінці, оточивши нашого рицаря, повели його до столу. Герцог просив Дон-Кіхота сісти на почесне місце, і, хоч як він од мовлявся, герцогова впертість перемогла. Священик сів навпроти Дон-Кіхота, господарі — по обидва боки його.
Герцогиня спитала у Дон-Кіхота, які він має новини про Дульсінею та чи не надсилав він їй останніми днями в подарунок якихнебудь велетнів або злодіїв, бо він же мусів багато їх перемогти.
— Сеньйоро, — відповів на це Дон-Кіхот, — мої нещастя
235
