— Алеж, одказав Санчо, — я чув, як мій пан, — а то великий знавець цих історій, — розказував, що коли Лансарот приїхав до Британії, про нього дбали значні дами і його коня доглядали дуеньї, а щодо мене, так я не поміняв би свого осла на шкапу сеньйора Лансарота.
— Слухайте, брате, — відповіла дуенья, — якщо ви — блазень, то залиште свої жарти для тих, кому вони до вподоби і хто платить вам за це, бо від мене ви тільки дулю дістанете.
— Добре, якщо вона буде хоч стигла, — сказав Санчо, — бо їй, безперечно, стільки років, скільки й вашій милості.
— Ах, ти, розбійнику! — скрикнула дуенья. — Стара я чи ні, про це я складатиму звіт богові, а не вам, негіднику, напханий часником.
Сказала вона це так голосно, що герцогиня, почувши їхні розмови і побачивши, що дуенья страшенно роздратувалася, підійшла до неї і спитала, з ким вона свариться.
— А ось із цим чолов'ягою, — відповіла дуенья, — він дуже просить мене, щоб я завела до стайні його осла і каже, що так робили вже десь і що якісь дами служили якомусь Лансаротові, а їхні дуенї доглядали його коня, а крім того, ще й старою мене назвав.
— Я мала б це за найтяжчу образу, — сказала герцогиня і, удавшися до Санча, промовила: — майте на увазі, друже Санчо, що донья Родрігес ще дуже молода.
— Хай будуть поганими ті літа, що мені судилося ще прожити, — відповів Санчо, — як я хотів образити її. Я сказав це лише тому, що дуже люблю мого осла і думаю, що не зможу доручити його особі жалісливішій, ніж сеньйора донья Родрігес.
Дон-Кіхот, що чув усе це, сказав йому:
— Чи до речі такі розмови тут, Санчо?
— Сеньйоре, — відповів Санчо, — кожен говорить про те, що йому потрібно, хоч де він є. Я згадав тут про осла, тому й говорив тут про нього, а якби мені спало про нього на думку в стайні, я говорив би в стайні.
— Санчо має рацію, — промовив герцог, — і нема за що його винуватити. Сірому дадуть їсти скільки він схоче, і
234
