Коли їх витягли, прийшли рибалки, власники човна. Побачивши, що його потрощено на тріски, вони почали вимагати, щоб Дон-Кіхот сплатив їм збитки. Той цілком спокійно, наче з ним нічого й не трапилось, сказав рибалкам і мельникам, що охоче заплатить за човен, але з тією тільки умовою, що вони неодмінно звільнять особу чи осіб, полонених у цьому замкові.
— Про яких це ти осіб і про який замок говориш, дурню? — спитав один з мельників. — Чи не думаєш ти забрати тих, що привозять молоти пшеницю на млини?
— Годі! — сказав сам собі Дон-Кіхот. — Умовляти цю наволоч зробити добре діло — це однаково, що проповідувати в пустині. В цій пригоді, мабуть, діють два ворожі могутні чарівники і заважають намірам один одного. Один надіслав мені човен, другий перекинув його зо мною. Увесь цей світ — збіговище протилежних сил, і я не можу нічого вдіяти.
А потім він сказав уголос, дивлячись на млини:
— Хоч би хто ви були, друзі, що сидите в цій в'язниці, пробачте, що я не можу, собі й вам на лихо, звільнити вас. Якомусь іншому рицареві судилося довершити цю пригоду.
По цій мові він погодився з рибалками і заплатив їм за човен п'ятдесят реалів, які Санчо видав дуже неохоче, сказавши:
— Ще двічі так поїдемо — і весь наш капітал загуде.
Мельники й рибалки, здивовано роздивляючись на ці дві постаті, такі неподібні до звичайних людей, ніяк не могли зрозуміти, до чого стосуються слова та запитання Дон-Кіхота. Нарешті, вважаючи їх за божевільних, вернулися: мельники — до млинів, а рибалки — до своїх халуп. Дон-Кіхот і Санчо вернулися до своїх тварин, і отак скінчилася їхня пригода з човном.
Досить засмучені й у поганому настрої підійшли до своїх тварин рицар із зброєносцем, а особливо Санчо. Його брало за душу, коли в нього брали гроші, і, віддаючи їх,
227
