— Будьте за свідків усі, хто тут є, що я відчиняю клітки й випускаю левів проти своєї волі. Я попереджаю також цього сеньйора, що все лихо і збитки, які заподіють тварини, слід поставити на його рахунок, а разом з тим і мою платню, і все, що мені належить. А ви, сеньйори, заховайтесь краще, поки я не відчинив ще клітки. Мені ж я певний, вони не зроблять ніякого лиха.
Ідальго ще раз заходився переконувати рицаря не робити такого безумства. Дон-Кіхот одповів, що знає, що робить.
— Тепер, сеньйоре, — звернувся Дон-Кіхот до ідальга, — якщо ваша милость не хоче бути присутній при цій, по-вашому, трагедії, пришпорте свою кобилу та рятуйтеся в безпечнім місці.
Санчо, коли почув це, із слізьми на очах став просити Дон-Кіхота зректися свого наміру, бо проти такої пригоди і вітряки, і інші відважні подвиги, що чинив Дон-Кіхот за своє життя, були дитячими іграшками.
— Ви ж гляньте, сеньйоре, сказав Санчо, — тут немає ні чарування, ані чогось подібного. Я сам бачив крізь грати та щілини в клітці справжній лев'ячий пазур, і з цього пазуря видно, що лев, мабуть, більший за гору.
— З переляку він може видатись тобі з половину земної кулі завбільшки, — відповів Дон-Кіхот. — Одійди, Санчо, і якщо я помру, ти знаєш нашу колишню умову — біжи до Дульсінеї. Більше я нічого не скажу.
Вершник у зеленому плащі хотів був перешкодити Дон-Кіхотові виконати свій намір, але побачив, що зброя їхня нерівна, і йому видалося нерозсудливим зчіплятися з божевільним, яким, на його думку, був Дон-Кіхот, що знову почав напосідати на доглядача левів, повторюючи свої загрози. Це примусило ідальга підстьобнути свою кобилу, Санча — Сірого, а погонича — своїх мулів, і постаратись од'їхати якомога далі, поки левів ще не випустили.
Санчо оплакував смерть свого пана, який, гадав він, цього разу неодмінно загине в лев'ячих пазурях, кляв свою долю і той час, коли йому спало на думку вернутися на службу до Дон-Кіхота. Проте, він не забував підганяти Сірого, намагаючись якнайдалі від'їхати від фургона.
Поки доглядач вагався, одчиняючи першу клітку, Дон-
220
