шому щастю, якого будьколи зазнав або міг зазнати найвправніший мандрівний рицар минулих часів. Такі були в нього думки, коли Санчо сказав:
— Чи добрий то знак, сеньйоре, що я й досі бачу перед очима незвичайний ніс свого кума, Томе Сесьяля?
— А ти й справді думаєш, — спитав Дон-Кіхот, — що Рицар Лісу був бакалавр Карраско, а його зброєносець — Томе Сесьяль, твій кум?
— Не знаю, як його сказати; знаю тільки, що те, що казав він про мою хату, жінку та дітей, міг сказати тільки він. Обличчя у нього, як не зважати на ніс, точнісінько обличчя Томе Сесьяля, яке я не раз бачив на селі й у себе дома, а голос у нього такий, як і в того.
— Давай побалакаємо, Санчо, — відповів Дон-Кіхот. — Під'їзди ближче. З якої рації бакалавр Самсон Карраско із зброєю для нападу та зброєю для захисту почав би битися зо мною? Хіба ж я йому ворог? Чи мав він причину ставитися до мене так погано? І хіба ж він мій суперник чи фахівець військовий, що заздрить на славу, яку я здобув собі зброєю?
— А що скажемо ми, сеньйоре, про подібність цього рицаря, хоч би хто він був, до бакалавра Самсона Карраска, а його зброєносця — до Томе Сесьяля, мого кума? Якщо це чарування, то як можуть бути дві такі подібні одна до однієї людини?
— Це все хитрощі та витівки злих чарівників, що переслідують мене, — сказав Дон-Кіхот. — Вони, знаючи про мою перемогу, подбали про те, щоб переможений рицар мав вигляд мого приятеля бакалавра. Вони заздалегідь врахували, що дружнє почуття, яке я до нього маю, ставши між вістрям мого меча і міццю моєї руки, заспокоїть мій справедливий гнів; отже й залишиться живий той, хто обманом хотів позбавити мене життя. І, не зважаючи на все це, я розважаю себе, що всежтаки переміг свого ворога.
Поки вони розмовляли так, їх наздогнав чоловік, що їхав тим самим шляхом позад них на дуже гарній кобилі. На нім був плащ з тонкого зеленого сукна, облямований жовто-бурим оксамитом, а на голові берет з такого ж
213
