лишатися насамоті. Він гадав, що коли той зброєносець ударить своїм носом хоч раз по його носу, бійка одразу ж буде закінчена, і він упаде на землю, якщо не від удару, так з переляку. З цими думками він учепився за стремінний ремінь Росінанта й побіг за ним, а коли йому здалося, що Дон-Кіхотові вже слід повертати, сказав:
— Благаю вашу милость, мій сеньйоре, перше ніж ви станете битися, підсадіть мене на це коркове дерево, звідки я краще, ніж на землі, бачитиму славний поєдинок між вами і тим рицарем.
— Я думаю, Санчо, — відповів Дон-Кіхот, — ти просто хочеш видертися вище і, почуваючи себе в безпеці, дивитись на нашу битву, наче з підмостків на бій биків.
— Правду сказати, — відповів Санчо, — мене дивує й лякає носяка того зброєносця, і я не зважусь лишатися поруч нього.
— Носяка такий, — ствердив Дон-Кіхот, — що не будь я той, хто я є, він перелякав би й мене. Ну, йди, я допоможу тобі злізти, куди ти хочеш.
Поки Дон-Кіхот розмовляв із Санчом і підсаджував його, Рицар Лісу од'їхав так далеко, як йому здалося потрібним. Гадаючи, що Дон-Кіхот зробив те саме, він не став чекати ні звуків сурми, ні інших знаків попередження, повернув свого, не бистрішого за Росінанта, коня, і на всю його ходу, тобто дуже повільно, поскакав назустріч ворогові. Побачивши, що Дон-Кіхот заклопотався допомогою Санчові, рицар на півдорозі спинив свого коня, чим той був надзвичайно вдоволений, бо не мав уже сили рухатись.
Дон-Кіхотові здалося, що його супротивник летить на крилах, і, встромивши шпори в схудлі боки Росінанта, він примусив його бігти цей єдиний раз нібито галопом, тоді як досі Росінант інакше як звичайною риссю не бігав. З такою нечуваною ще швидкістю він підскакав до Рицаря Лісу, який хоч і загнав шпори в боки свого коня, проте, не міг зрушити його й на палець з того місця, де він спинився. В таких сприятливих умовах Дон-Кіхот напав на свого ворога і, не звернувши уваги на його скрутне становище, без ніяких перешкод і нічим не рискуючи, кинувся на нього так шалено, що той, всупереч власній своїй
208
