забрало й дозволити мені побачити, чи відповідає мужній вигляд вашого обличчя вашому відважному характерові.
— Чи ви мене переможете, чи самі будете переможені, сказав той, — в кожному разі матимете забагато часу, щоб побачити мене. А тепер я не задовольню вашого прохання, щоб не образити прекрасну Касільдею Вандалійську, бо я гаятиму час, підіймаючи забрало, замість того, щоб примусити вас визнати мої вимоги, про які ви вже знаєте.
— Тоді, — відповів Дон-Кіхот, — поки ми сідатимемо на коней, ви зможете сказати, чи той я Дон-Кіхот, якого ви за вашими словами, перемогли?
— На це я дам відповідь, що ви подібні до рицаря, якого я переміг, як подібні одне до одного два яйця. Але коли ви кажете, що його переслідують чарівники, я не зважусь твердити, чи той ви Дон-Кіхот, чи ні.
— Цього мені досить, щоб упевнитись, що ви помилились, — сказав Дон-Кіхот. — А тепер, щоб упевнити й вас, нехай ведуть наших коней, і тоді перш, ніж ви встигли б підняти забрало, я з допомогою бога, моєї руки та моєї володарки побачу ваше обличчя, а ви побачите, що я не той переможений Дон-Кіхот, за якого ви мене вважаєте.
На цьому вони припинили свої розмови, сіли на коней і роз'їхались, щоб потім зручніше кинутись один на одного. Та не встиг Дон-Кіхот од'їхати й двадцяти кроків, коли почув, що Рицар Лісу гукає його. Коли вони обидва спинилися, рицар сказав:
— Майте ж на увазі, сеньйоре рицарю, що, згідно з умовами нашого поєдинку, переможений повинен цілком здатися на волю переможця, як ми вже говорили.
— Знаю, — відповів Дон-Кіхот. — Але з тим застереженням, що вимоги, які поставить переможець, не суперечитимуть рицарським звичаям.
— Звичайно, — сказав Рицар Лісу.
В цю хвилину в очі Дон-Кіхотові впав надзвичайний ніс зброєносця, який здивував його не менш, ніж Санча, і наш рицар вирішив, що то якась потвора або людина нової, небувалої ще в світі породи. Санчо, побачивши, що його пан від'їжджає, щоб краще розігнатися, не схотів
207
