носцем пішов шукати коней та осла. Дорогою зброєносець Рицаря Лісу сказав Санчові:
— Вам треба знати, брате, що, за звичаями Андалузі, свідки поєдинку не стоять, згорнувши руки. Це я хочу попередити вас, що нам теж доведеться битися та трощити один одного.
— Такий звичай, сеньйоре зброєносцю, — відповів Санчо, — може, і існує серед забіяк та шибеників, але ні в якім разі не серед зброєносців мандрівних рицарів. А якщо справді є закон і спеціальне розпорядження, що зброєносці повинні битися одночасно з своїми панами, то я не хочу коритись йому. Краще я заплачу пеню, яку звичайно накладають на таких миролюбних зброєносців. Пеня, я певен, буде не більша, як два фунти воску, і це обійдеться мені дешевше за корпію на мою голову, яку я й зараз уже бачу переполовиненою. Крім того, я не можу битися ще й тому, що у мене немає меча і ніколи я не носив його.
— На це є рада, — сказав зброєносець: — у мене є дві полотняні торби однакового розміру, ви візьмете одну, я другу, і ми будемо битися торбами.
— На це я погоджусь, — відповів Санчо, — бо в такій бійці ми, мабуть, більше пороху один з одного виб'ємо, ніж покалічимось.
— Ні, цього не буде, — відповів зброєносець, — бо в торби ми покладемо з півдесятка чималих плоских камінців однакової ваги і битимемось, не завдаючи великої шкоди один одному.
— Ач, що вигадав! — скрикнув Санчо. — Знайте, мій сеньйоре, що я не буду битися, хоч би ви поклали в торби шовкові кокони. Нехай б'ються наші пани досхочу, а ми будемо пити та бога хвалити. Час і сам подбає про те, що одібрати в нас життя, і нам нема чого шукати способів увірвати його завчасно, коли воно й само достигне та впаде.
— А проте, ми мусимо битися хоч з півгодини, — від повів зброєносець.
— Це вже ні! — сказав Санчо. — Я не такий мугир і не такий невдячний, щоб, ні сіло, ні впало, сваритися з людиною, з якою пив та їв і проти якої не маю ні злоби, ані гніву. Якого біса битися з доброго дива?
204
