— Тому я й кажу, сказав зброєносець, — що ми мусимо кинути шукання пригод і, маючи дома хліб, не повинні шукати тортів, а повернімось до своїх хатин.
Обидва зброєносці стільки розмовляли й стільки пили, що тільки сон зв'язав їм язики й припинив спрагу, яку задовольнити цілком було не можна. Вони так і поснули, обнявши обидва майже спорожнений бурдюк і з недожованими шматками в роті. Тут ми їх покищо й покинемо, щоб розказати про те, що сталося між Рицарем Сумного Образу й Рицарем Лісу.
Розмовляючи з Дон-Кіхотом, Рицар Лісу між іншим сказав:
— Отже, сеньйоре рицарю, доля або, краще сказати, мій вибір примусили мене закохатися в незрівняну Касільдею Вандалійську. Я називаю її незрівняною тому, що ніде немає нікого, хто міг би рівнятися до неї хоч зростом тіла, хоч довершеністю вроди, хоч значністю. І ця Касільдея, про яку я вам оповідаю, за всі мої добрі думки та чесні наміри віддячила тим, що наражала мене на численні й великі небезпеки. Одного разу вона наказала мені викликати на бій славетну севільську велетку Хіральду[1], міцну та відважну, немов її зроблено з бронзи. Я прийшов, побачив, переміг. Далі вона звеліла мені зважити старовинні камені потужних гісандських биків[2] — робота, яку краще було б доручити виконати вантажникам, ніж рицарям. Ще далі вона сказала, щоб я кинувся вниз, у Кабрське провалля[3] — нечувана й жахлива небезпека! — і подав
——————
201
