хочеш у нашому селі, а полювати чужим коштом — річ надзвичайно приємна.
— Правду й відверто кажучи, сеньйоре зброєносцю, — мовив слуга Рицаря Лісу, — я вирішив кинути ці безглузді рицарські витівки, вернутися до себе на село й виховувати своїх дітей, яких у мене троє, і таких гарних, наче східні перлини.
— A в мене двоє, — мовив Санчо, — та таких, що їх варт було б познайомити з самим папою[1]; особливо дочка, яку я готую на графиню всупереч бажанню її матері.
— А скільки років цій сеньйорі, що виховується на графиню? — спитав зброєносець Рицаря Лісу.
— П'ятнадцять, а може років на два більше або менше, Але вона довга, як спис, і свіжа, як квітневий ранок, а здорова, як носій.
— Ці прикмети, — зауважив зброєносець Рицаря Лісу, — придатні не лише для графині, а й для німфи зеленого лісу. Який же голос мусить бути в неї, шельми!
На ці слова Санчо відповів дещо незадоволено:
— Вона зовсім не шельма; та й мати її не була нею. І говоріть увічливіш, бо хоч ваща милость і виховувалася серед мандрівних рицарів, що всі — сама ввічливість, слова ваші здаються мені не дуже чемними.
— О, як погано ваша милость розуміється на похвалі, — відповів зброєносець Рицаря Лісу. — Хіба ж ви не знаєте, що коли якийнебудь рицар ловко вдарить списом бика на арені або хтось зробить щонебудь путяще, люди кажуть: „Ач, як ловко зробив, шельмин син!“ Те, що здається доганою в цім слові, насправді — похвала. Зречіться, сеньйоре, дочок і синів, які не заслуговують того, щоб їхнім батькам прикладати такі похвали.
— Та я й зрікаюся, — відповів Санчо. — Щоб знову побачити дітей, я хочу звільнитися від цієї небезпечної посади зброєносця, на яку я вступив уже вдруге, засліплений і обдурений гаманцем із стома червінцями, що одного дня я знайшов у Сієрра-Морені. Але, коли я думаю про це, мені легко зносити всі труднощі, які я терплю через свого
——————
- ↑ Папа — найстарший єпіскоп римсько-католицької церкви.
198
