як невдало я їх виконую. Може — я так і думаю — він зверне все на котрогось із тих чарівників, що, на його думку, ненавидять його і, на шкоду та горе йому, змінили її обличчя.
Цими думками Санчо Панса заспокоїв своє сумління і, вважаючи доручення свого пана за виконане, сидів під деревом до вечора, даючи Дон-Кіхотові змогу гадати, що він тимчасом устиг доїхати до Тобоса й вернутися назад. І вийшло так, що, коли він підвівся й хотів сісти на Сірого, з боку Тобоса з'явилися три селянки верхи на ослах. Побачивши їх, Санчо риссю поскакав до Дон-Кіхота, який тимчасом зітхав і висловлював тисячі любовних скарг, а коли Санчо під'їхав до нього, сказав:
— Що трапилося, друже Санчо? Відзначати мені цей день білим чи чорним камінцем?[1]
— Краще було б, якби ваша милость означили його червоним, як роблять професори, щоб одразу побачити те, що їм треба.
— Значить, ти привіз мені добрі новини? — спитав Дон-Кіхот.
— Такі добрі, — відповів Санчо, — що вашій милості лишається тільки пришпорити Росінанта і їхати просто в поле, де ви й побачите сеньйору Дульсінею Тобоську, яка з двома служницями іде на побачення до вашої милості.
— Боже мій, що ти кажеш, Санчо друже? — скрикнув Дон-Кіхот. — Чи не дуриш ти мене та чи не хочеш марними радощами розвіяти мій щирий сум?
— Яка користь мені дурити вашу милость? — відповів Санчо, — Тим більше, що ви зараз же можете перевірити, чи брешу я. Підбатожте коня, сеньйоре, та їдьте, і ви побачите принцесу, нашу господиню, прибрану й прикрашену. Її служниці й вона, — всі сяють золотом, перлами, Діамантами, рубінами, всі вдягнені в парчу. Волосся у них розпущене по плечах, ніби сонячне проміння, і бавиться з вітром, а крім цього всього, вони їдуть верхи на трьох рябих одноходах, кращих за яких і бути не може.
— Іноходах, ти хочеш сказати, Санчо?
——————
- ↑ Відзнаки радості або горя
188
