— Насамперед, нам за всяку ціну треба знайти палац, — сказав Дон-Кіхот, — а потім уже я скажу тобі, що нам слід робити далі. А зараз, дивися, Санчо, або мене очі зраджують, або та темна велика будівля повинна бути палацом Дульсінеї.
— Тоді ведіть самі, ваша милость. Може, воно й так, але я не повірю цьому, навіть коли побачу на власні очі і помацаю руками.
Дон-Кіхот поїхав уперед і за якісь двісті кроків натрапив на темний будинок з високою баштою, в якому відразу впізнав не палац, а головну церкву міста.
— Це церква, Санчо, — сказав, Дон-Кіхот.
— Та бачу ж, — відповів Санчо, — і благаю бога, щоб вона не стала нам за домовину, бо, поперше, вештатися по кладовищах такої пори не віщує нічого доброго, а подруге, скільки я пам'ятаю, дім цієї сеньйори стоїть у завулку, а не на майдані.
— Що ти плетеш, пришелепуватий? — скрикнув Дон-Кіхот. — Де це ти бачив, щоб палаци великих панів стояли по завулках?
— Сеньйоре, — відповів Санчо, — в кожній країні свої звичаї і можливо, що тут, у Тобосі, палаци будують якраз по завулках. Дозвольте мені пошукати його, мабуть я потраплю і знайду десь у закутку цей палац, хай би його собаки з'їли! Скільки ми бігаємо, розшукуючи його.
— Ти мусиш з пошаною говорити про речі, які стосуються до моєї сеньйори, — сказав Дон-Кіхот, — відбудьмо наше свято в мирі і не кидаймо вслід за відром коромисла.
— Я так і хочу, — відповів Санчо, — та як його стриматись, коли ваша милость бажає, щоб я впізнав цей палац темної ночі, бачивши тільки раз, а самі ви не можете знайти його, хоч бачили безліч разів?
— Ти нагониш на мене розпач, Санчо! Хіба ж я не казав тобі тисячу разів, що за все своє життя я ніколи не бачив незрівняної Дульсінеї і ніколи не ступав на поріг її палацу? Я закохався в неї з самих чуток, бо багато чув про велику славу, яку має ця вродлива розумна дама.
— Тепер я чую, — сказав Санчо, — і скажу, що не бачив її точнісінько так, як і ваша милость її не бачила.
184
