чити, а Санчо — тому, що не бачив її досі й не уявляв собі, що робити, коли пан пошле його до Тобоса. Кінець-кінцем, Дон-Кіхот вирішив в'їхати до міста, коли настане ніч, а тимчасом вони спинилися в дубовому ліску недалеко від Тобоса і призначеного часу в'їхали до міста, де з ними трапилися важливі пригоди.
Майже опівночі Дон-Кіхот і Санчо вирушили з ліска та в'їхали в Тобосо, де панувала глибока тиша, бо всі мешканці хропли вже, як кажуть, на всі заставки. Ніч була досить видна, хоч Санчо й бажав, щоб вона була якнайтемніша і щоб хоч морок допоміг його дурному розумові. По всьому місту чути було тільки гавкання собак, що оглушало Дон-Кіхота і хвилювало серце Санча. Врядигоди розлягалось ревіння осла, хрюкання свиней та нявкання котів, і всі звуки здавалися голоснішими через загальну тишу. Закоханий рицар, хоч і взяв це за погане віщування, сказав, проте, Санчові:
— Доведи мене до палацу Дульсінеї, сину Санчо: мабуть, він відчинений.
— До якого там палацу я вас поведу? — сказав Санчо. — Клянуся сонцем, що я бачив її величність у простісінькій халупі.
— Може, то була якась прибудова до її пищного палацу, куди вона ходила із своїми служницями, щоб трохи розважитися, як це звичайно буває з великими сеньйорами та принцесами.
— Сеньйоре, — відповів Санчо, — нехай уже по-вашому буде, щоб я визнав, на злість собі самому, будинок сеньЙори Дульсінеї за палац, алеж чи слушний тепер час, щоб двері його були відчинені? Чи добре ж буде грюкати молотком[1] у двері, щоб нас почули та відчинили тепер, і переполохати всіх людей?
——————
- ↑ У старовину біля дверей чи воріт прив'язували молоток і ним стукали, коли хотіли, щоб їм відчинили.
183
