Схвильований цими думками, Дон-Кіхот поспішив швидще закінчити свою злиденну вечерю, покликав корчмаря, зачинився з ним у стайні, став перед ним навколішки і сказав:
— Не встану з цього місця, славний рицарю, поки ваша милость не дарує мені того, що я хочу просити в неї і що буде корисно й для вашої слави і для блага всього людства.
Корчмар, побачивши постояльця коло своїх ніг і почувши таку балаканину, збентежився, не знаючи, ні що зробити, ані що сказати, щоб той підвівся; і вони довго сперечалися, аж поки корчмар пообіцяв задовольнити його прохання.
— Я й не чекав іншого від вашої великодушності, мій сеньйоре, — відповів Дон-Кіхот. — Отже, послуга, якої я просив у вас і яку ви, з своєї ласки, мені обіцяли, полягає в тім, щоб завтра ранком ви висвятили мене на рицаря. Цієї ночі я держатиму почесну варту в каплиці[1] вашого замку, а завтра, кажу, здійсниться те, чого я так бажаю, — я матиму змогу вирушити в широкий світ, шукаючи пригод на користь усім тим, кому я потрібний. Це обов'язок усього рицарства, в тому числі й мандрівних рицарів, як я, що прагнуть таких подвигів.
Корчмар був людина хитрувата і догадувався вже, що його постоялець несповна розуму. Почувши ж такі слова, він зовсім у цьому переконався, але, щоб посміятися, вирішив потурати його вигадкам. Отже, він сказав Дон-Кіхотові, що той потрапив саме туди, куди хотів, і що його плани властиві та природні такому великому рицареві, яким він здається з свого молодецького вигляду. Замолоду, мовляв, він теж брався до цього почесного діла, мандруючи по світах та шукаючи пригод. Він не обминув ні Перчелеса біля Малаги, ні Ріаранських островів, ні севіль-
——————
- ↑ Домова церква, молельня.
13
