носця. Їх, здається, вилито з однієї форми, і божевілля пана без дурного розуму слуги не варто й ардита[1].
— Правда ваша, — згодився цирульник, — і я дуже охоче послухав би, про що вони тепер розмовляють.
— Я певний, — відповів священик, — що небога або, ключниця розкажуть нам про це, бо в них не такий характер щоб не підслухувати.
Тимчасом Дон-Кіхот, зачинившися вдвох із Санчом у своїй кімнаті, сказав:
— Мені дуже тяжко, Санчо, що ти, знаючи, що я й сам не сидів дома, казав і кажеш, ніби я виманив тебе з твоєї хати. Вкупі ми виїхали, вкупі були і вкупі мандрували; обох нас спіткала однакова доля, і якщо тебе підкидали один раз на ковдрі, то мене били сто разів, і в цьому моя перевага.
— Так і мусіло бути, — відповів Санчо, — бо, як каже ваша милость, невдачі більше властиві мандрівним рицарям, ніж їхнім зброєносцям.
— Ти помиляєшся, Санчо, бо caput dolet і так далі[2].
— Я не знаю іншої мови, крім своєї, — зауважив Санчо,
— Я хочу сказати, що коли болить голова, болить і все тіло. Тобто я, твій пан і сеньйор, є твоя голова, а ти — частина мого тіла. Тому біль, що мені чинять, повинен відчувати і ти, а твій біль — і я.
— Воно то так, — відповів Санчо. — Та коли мене підкидали на ковдрі, як частину тіла, моя голова дивилася на моє літання зза паркана й не відчувала ніякого болю, а коли частини тіла повинні відчувати біль у голові, то й голова повинна відчувати біль у тілі.
— Може, ти хочеш сказати, Санчо, що мені не боліло, коли тебе підкидали на ковдрі? Не кажи й на думці не май цього, бо тоді душа в мене боліла дужче, ніж у тебе тіло. Та покиньмо про це тепер. Ми матимемо ще час обміркувати й вирішити цю справу. Скажи мені, Санчо, друже, що кажуть про мене тут? Як ставляться до мене прості
——————
172
