силу турків. Будьте ж уважні, ваші милості, і стежте за моїми словами. Хіба ж це новина для мандрівного рицарства, що один рицар упорався з цілим двістітисячним військом, немов усе воно мало одну спільну голову і зроблено було з тіста. Спростуйте це, якщо не так. І скільки історій повно такими дивами! Якби тепер був живий славетний дон Бельяніс або хто інший з незчисленних нащадків Амадіса Гальського та став би на бій з турками, то я не хотів би бути ними. Але й тепер знайдеться хтось не гірший за колишніх мандрівних рицарів; принаймні щодо відваги. Більше я не скажу нічого.
— Ox, — сказала тут небога, — нехай мене уб'ють, якщо ви, мій сеньйоре, не гадаєте знову стати мандрівним рицарем.
— Я й помру ним, — відповів Дон-Кіхот, — а турки нехай висідають де й коли хочуть і в якому завгодно числі.
А цирульник сказав на це:
— Благаю ваші милості дозволити мені розповісти одну історію, що відбулася в Севільї. Вона буде дуже доречна, і мені кортить розказати її.
Дон-Кіхот дав дозвіл, священик та інші стали уважні, і цирульник почав так:
— В лікарні для божевільних у Севільї жив один хворий, якого родичі помістили туди через те, що він утратив розум. Він мав учену богословську степінь з Осуни, але, на думку багатьох, був би однаково божевільний і тоді, якби здобув її в Саламанці[1]. Цей богослов по кількох роках ув'язнення вирішив, що він одужав і тепер уже при повному розумі. Гадаючи таке, він написав архібіскупові, благаючи й настирливо просячи допомогти йому визволитися з цих злигоднів, бо до нього вже повернувся втрачений розум, а родичі, щоб користуватися його часткою майна, тримають його тут і, всупереч істині, хочуть, щоб він до самої смерті був божевільним. Архібіскуп, якого переконали численні доладні та розумні листи, доручив одному з своїх капеланів[2] довідатися у директора лікарні,
——————
164
