звичаю та за цілковите знищення іншого: і кожен з трьох був новий законодавець, неначе сучасний Лікург або свіжоспечений Солон[1]. Вони так переробили громадський лад, що, здавалося, його віддано було до кузні й узято звідти зовсім іншим. У всіх справах Дон-Кіхот висловлювався надзвичайно розважливо, і обидва екзаменатори були вже певні, що він цілком одужав. Присутні при цім ключниця й небога не знали, як дякувати богові за те, що їхній пан і дядько знову прийшов до здорового розуму.
Але священик, змінивши свої попередні наміри, не порушувати ніяких рицарських питань, захотів остаточно переконатися, чи справді одужав Дон-Кіхот, чи то тільки їм здається, і поволі, переходячи з одного, до одного, діЙшов до новин з королівського двору.
Між іншим, він сказав, що, за певними відомостями, турки готують до наступу величезний флот, але ніхто не знає точно їхніх планів і місця, де ударить ця хмара. Увесь христіанський світ у тривозі, яка майже щороку примушує нас братись до зброї, і його величність вживає всіх заходів, щоб захистити береги Неаполя, Сіцілії та Мальти.
На це Дон-Кіхот відповів:
— Його величність зробив, як найобережніший вояк, вчасно захистивши свою державу від несподіваних нападів ворога. Але якби він послухався мене, то я порадив би йому зробити одну річ, про яку його величність тепер, певне, зовсім забув.
Ледве почувши ці слова, священик сказав сам собі:
— Бідний Дон-Кіхот, здається мені, ти падаєш з високостей свого божевілля в глибоку безодню свого недоумства.
А цирульник, подумавши те саме, що й священик, спитав у Дон-Кіхота, що то за заходи, на його думку, такі добрі, і чи не треба завести і їх до довгого списка недоречних порад, які звичайно дають королям.
— Моя, сеньйоре цирульнику, — відповів Дон-Кіхот, — буде доладна, а не недоречна.
— Я й не думаю цього, — мовив цирульник, — але
——————
- ↑ Лікург і Солон — мудрі законодавці в стародавній Греції.
162
