твої власні слова, що не можуть і не повинні бути неправдиві. Про це свідчить твій підпис.
Ці й інші слова засмучена Доротея казала так зворушливо і з такими сльозами, що плакали навіть супутники дон Фернанда. Дон Фернандо слухав її мовчки, поки вона скінчила й заридала так жалісно, що хіба бронзове серце на розчулилося б, бачивши її горе. Люсінда дивилася на неї, зворушена її нещастям і здивована її розумом та красою. Вона хотіла підійти до Доротеї, заспокоїти її хоч трохи, але руки дон Фернанда цупко тримали й не пускали Люсінду. Нарешті й він, зніяковілий та вражений, пильно й довго подивившися на Доротею, розтулив руки, пустив Люсінду і промовив:
— Ти перемогла, прекрасна Доротеє. Ти перемогла, бо ніхто не наважиться заперечувати правду, яку ти кажеш.
Майже непритомна Люсінда впала б, коли дон Фернандо пустив її. Але Карденіо, який стояв позаду дон Фернанда, щоб той не бачив його, одкинувши страх і не боячись нічого, підхопив її на руки й сказав:
— Якщо милосердному небу вгодно дати тобі перепочити, вірна, незрадна, прекрасна дружино моя, то ніде, думаю, не будеш ти в такій безпеці, як на руках, що тримають тебе тепер і тримали за тих часів, коли доля дозволяла мені взивати тебе моєю.
Почувши це, Люсінда глянула на Карденіо, якого вона впізнала вже з голосу, і, переконавшись у тім зором, ледве не зомліла. Зневажаючи правила звичайності, вона оповила йому руками шию, наблизила своє обличчя до його й відповіла:
— Так, сеньйоре мій, так. Ви — єдиний господар вашої раби, хоч як опиратиметься цьому ворожа мені доля, загрожуючи моєму життю, що все у вашій волі.
Це була дивна картина для дон Фернанда і для решти присутніх, що дивувалися з такої ніколи небаченої пригоди. Доротеї здавалося, ніби дон Фернандо пополотнів і хоче помститися над Карденіом, бо вона бачила, як руки його схопилися за шпагу. Тоді вона з неймовірною швидкістю кинулася до його ніг, обхопила їх так, що він не
141
