бо це була Люсінда, що впізнала зітхання Карденіо, як і той упізнав її голос.
Почувши, як крикнула Доротея, і гадаючи, що це був крик Люсінди, Карденіо хоробро вийшов з кімнати Дон-Кіхота і перше, що побачив, був дон Фернандо, який увесь час тримав Люсінду. Фернандо побачив і одразу впізнав Карденіо, і всі вони стояли німі й збентежені, не зовсім розуміючи те, що сталося. Всі мовчали й перезиралися: Доротея дивилася на дон Фернанда, дон Фернандо на Карденіо, Карденіо на Люсінду, Люсінда на Карденіо. Люсінда перша урвала мовчанку і звернулась до дон Фернанда з такою мовою:
— Облиште мене, сеньйоре Фернандо, хоч би з поваги до самого себе, якщо не з якого іншого почуття. Дайте дотягнутись до стіни плющеві, що в'ється по ній. Спиратись на неї не могли завадити мені ні ваші намагання, ні ваші загрози, ні ваші обіцянки, ні ваші подарунки. Дивіться, якими надзвичайними та несподіваними шляхами зійшлася я знову із своїм нареченим; а ви ж знаєте з власного досвіду, який так дорого вам коштував, що тільки смерть може стерти його з моєї пам'яті. Нехай же це викриття оберне ваше кохання на гнів, а жадання — на досаду (бо на інші почуття ви нездатні) і заберіть у мене життя; віддаючи його перед моїм любим дружиною, я вважатиму, що віддала його не дурно. Мабуть, смерть моя переконає його, що я додержала вірності йому до сконання.
Тимчасом Доротея опритомніла і з слів Люсінди зрозуміла, хто вона така. Та бачачи, що дон Фернандо не випускає її з своїх рук і не відповідає на її доводи, Доротея через силу встала, підійшла до дон Фернанда і, схилившись перед ним навколішки, сказала, вмиваючись гіркими та чарівними сльозами:
— Якщо проміння примерклого сонця, яке ти тримаєш у своїх обіймах, не засліпило ще тобі очей, то ти побачив уже, що перед тобою стоїть нещасна Доротея, яку тільки ти можеш зробити щасливою. Я — та скромна селянка, яку ти з своєї ласки або ради своєї втіхи захотів піднести на таку височінь, шо назвав її своєю. Скажу, нарешті, сеньйоре: хочеш ти, чи ні, а я — твоя дружина. Про це свідчать
140
