А та, почувши зітхання замаскованої жінки, зворушилась природним почуттям жалю, підійшла до неї і спитала:
— Що з вами, сеньйоро? Якщо вам може стати в пригоді жіночий досвід, щоб полегшити горе, скажіть, а я від щирого серця пропоную вам свої послуги.
Але жінка плакала й мовчала, хоч скільки зверталася до неї Доротея, аж поки підійшов до них вершник, якого, як казав хлопець, усі слухалися, і сказав Доротеї:
— Не турбуйтеся, сеньйоро, і не пропонуйте нічого цій жінці, бо вона ніколи не буває вдячна за те, що для неї роблять, і не силкуйтесь добути від неї відповідь, якщо не хочете почути якусь брехню.
— Я ніколи не казала неправди, — сказала жінка, що досі мовчала. — Якраз через свою правдивість я й опинилась у такому нещасному стані. Вас я першого беру за свідка, бо моя правдивість і зробила вас зрадником і брехуном
Карденіо, що був од жінки тільки через двері до кімнати Дон-Кіхота, ясно й виразно почув ці слова й гукнув:
— Що це я чув? Що це за голос торкнувся мого слуху?
На ці слова жінка здивовано повернула голову і, не бачачи того, хто їх сказав, встала й хотіла ввійти в кімнату, але вершник затримав її і не дав ступити й кроку. З похапливості та замішання фата, що вкривала їй обличчя, впала й відкрила незрівняну вроду й напрочуд гарне лице, правда, трохи бліде та втомлене, а очі перебігали по всіх так швидко, немов вона збожеволіла.
Така поведінка викликала велике співчуття до неї у Доротеї й у всіх, хто дивився на жінку. Верщник схопив її за плечі і посадив знову на стілець, але не міг тимчасом придержати свою маску, і вона впала на підлогу. Доротея, що обіймала жінку, підвела очі, впізнала свого дружину дон Фернанда, а як тільки впізнала його, застогнала розпачливо і жалібно і непритомна впала навзнак. Коли б біля неї не було цирульника, що підхопив її на руки, вона гримнулася б на підлогу.
Коли священик підбіг до неї і підняв серпанок, щоб побризкати їй водою обличчя, дон Фернандо впізнав її і немов скам'янів. Проте, він тримав у своїх руках Люсінду,
139
