листа, чи поцілувала вона його, чи поклала собі на голову, чи зробила що інше, варте такого листа?
— Коли я хотів передати ій листа, вона саме пересівала чималу купку пшениці, що була в неї на решеті, і сказала мені: „покладіть, друже, листа на той он лантух, бо мені ніколи читати його, поки не пересію всього, що тут є“.
— Розумна сеньйора, — похвалив Дон-Кіхот, — так і слід було сказати, бо вона хотіла прочитати листа й тішитись ним на дозвіллі. Далі, Санчо. Що вона казала тобі, працюючи? Що питала про мене? І що ти їй відповідав? Кінчай, розкажи мені все і не залишай нічого на дні своєї чорнильниці.
— Вона нічого у мене не питала, — сказав Санчо. — Я сам розказав їй, як ваша милость на її честь наклали на себе покуту. Я сказав, що ви оселилися, наче дикун який, серед гір, спите на землі, не їсте хліба з скатертини, не чешете бороди і весь час плачете та клянете свою долю.
— Оце ти погано сказав, що я кляну свою долю, — навпаки, я благословляю її і благословлятиму через усі дні мого життя за те, що мені дано щастя кохати таку високу сеньйору, як Дульсінея Тобоська.
— А й справді вона висока, — сказав Санчо, — бо вона вища від мене.
— Як це так? Хіба ти мірявся із нею?
— Мірявся, і ось як. Коли я допомагав їй покласти на осла лантух з пшеницею, ми стали дуже близько, і я міг бачити, що вона вища за мене на долоню.
— Певна річ, — сказав Дон-Кіхот, — цьому високому зростові відповідають тисячі мільйонів чеснот, що прикрашають її душу. Але ти не можеш сперечатися в одному, Санчо. Коли ти підійшов до неї, хіба ти не відчув ніжного запаху пахощів і чогось такого гарного, чому я не можу добрати назви; якийсь аромат, наче в крамниці найкращого рукавичника?
— Все, що я можу сказати, — відповів Санчо, — так це те, що й справді я почув дух чогось чоловічого, мабуть, через те, що вона з важкої роботи засапалась і здорово спітніла.
— Нічого подібного, — сказав Дон-Кіхот, — напевне у тебе був нежить або ти чув свій власний дух, бо я добре
132
