мене задовольнити, нічого не додаючи і нічого не скорочуючи.
— Сеньйоре, — відповів Санчо, — правду сказати, листа ніхто не переписував, бо його й не було в мене.
— Це правда, бо записну книжку я знайшов у себе через два дні після твого від'їзду і дуже турбувався: я не знав, що ти зробиш, коли побачиш, що в тебе немає листа, і гадав, що ти вернешся по нього.
— Я й зробив би так, — відповів Санчо, — якби не вивчив його напам'ять, коли ваша милость читали мені його. Я переказав його якомусь ризничому а той переписав його слово в слово та ще казав при цьому, що за все своє життя ніколи не читав і не чув таких добрячих листів.
— А ти тепер пам'ятаєш його?
— Ні, сеньйоре, бо коли ризничий переписав листа, мені вже не треба було його пам'ятати, і я забув його. Пригадую тільки щось таке про „підвладну“, себто „можновладну“ сеньйору, про „ваш до смерті Рицар Сумного Образу“ наприкінці, а в середину я вкинув понад триста „моїх душ, мого життя та моїх очей“.
— Це непогано, розказуй далі, — сказав Дон-Кіхот. — Ну, ти приїхав, а що робила моя господиня? Напевне, нанизувала перлини або вишивала золотими нитками якийсь девіз для рицаря, якого вона заполонила?
— Ні, такого не було, — відповів Санчо, — бо, коли я приїхав, вона пересівала на задвірку пшеницю.
— В такому разі ти повинен знати, що кожна зернина оберталась на перлину, як тільки до неї торкалась її рука. А ти глянув, друже, яка то була пшениця — біла чи чорна?
— Жовта, — відповів Санчо.
— Але я запевняю тебе, що пересіяне її руками збіжжя, безперечно, дає білий хліб. Та далі, коли ти передав їй
131
