якесь безумство, якщо мене побачать, щоб цілий світ знав про моє справедливе обурення й бажання помститися над облудним дон Фернандом і навіть над зомлілою зрадницею. Та моя доля, яка, певне, берегла мене для гіршого, якщо воно існує, лиха, захотіла, щоб на той час я скорився розумові, який згодом утратив. Отже, не помстившися над своїми смертельними ворогами, я вирішив помститися над самим собою, покарати себе карою, на яку вони заслуговували: карою, може, тяжчою, ніж та, якою покарав би їх, убивши на місці, бо нагла смерть ураз припиняє муки, повільна — убиває весь час, не вриваючи життя. Одне слово, я вийшов з дому, пішов туди, де залишив свого мула, звелів осідлати його, не попрощавшись, сів на нього й виїхав з міста. У такім збудженім настрої їхав я решту ночі і перед світом опинився в цих горах.
Так скінчив Карденіо своє довге оповідання і нещасливу історію свого кохання, і в той час, коли священик хотів сказати йому кілька слів, щоб розважити його, вони почули чийсь жалібний голос.
Священик і його товариші, почувши цей голос і гадаючи, що власник його десь недалеко, встали й пішли його шукати. Не встигли вони ступити й двадцять кроків, як під ясенем, за скелею, побачили хлопця. Обличчя його не було видно, бо він мив ноги в струмку, що протікав тут, і сидів похнюпившись. Священик з товаришами підійшли до нього так тихо, що він навіть не помітив їх, пильно миючи ноги.
Бачивши, що хлопець їх не помічає, священик, який ішов попереду, жестом звелів своїм супутникам заховатися за якоюсь брилою, що їх тут лежало чимало. Всі так і зробили, уважно стежачи за хлопцем, на якому був сірий кафтан з двома полами, підперезаний білим поясом, штани
111
